Моє перше інтерв’ю

Надворі лиє холодний осінній дощ. Та Господь подарував мені трішки сонячної погоди, щоб я не змок і часом не простудився. Господь часто вислуховує мої молитви!

Третя сорок пополудні. Прямую до дому пані Ольги. Цей час буде особливий для мене, тому що сьогодні братиму інтерв’ю в надзвичайно цікавої людини – Ольги Михайлівни Кузьменко, матері відомого і чудового українського музиканта, соліста групи «Скрябін» Андрія Кузьменка.

Підходжу до брами. Відчуваю, як прискорюється серцебиття, і починаю хвилюватись. Знаю пані Ольгу вже більше року, двічі був у неї в гостях, але нині йду наче вперше.

Відчиняю хвіртку, заходжу. Пані Ольга відчиняє двері і запрошує до вітальні. Правду кажуть, є люди, які не старіють, бо душа в них завжди молода. Щира посмішка, тепле привітання…

Пані Ольга завжди радісно зустрічає своїх гостей:

– Хто мені не подобається, з тим я просто не спілкуюся; коли мені хтось не подобається, я просто переходжу на другий бік вулиці. А коли я спілкуюся, то щаслива.

Ми багато розмовляли про її життя, та переважно про життя її сина Андрія. Мені завжди здавалося, що Кузьма як людина і як зірка знаходився десь дуже далеко, і годі збагнути, чому він саме такий, а не інакший. Маємо розуміти, що практично завжди за великими людьми стоять ще більші батьки. Так і є, без перебільшення, з пані Ольгою. Учитель за професією, вона виховувала дітей з любов’ю та в дисципліні. «Людина ніколи не має йти на компроміс із власною совістю», – ось що часто любить повторювати.

Слухаючи її розповіді, я розумів, що вона направду тішиться і гордиться власним сином, і мені здалося, що їхній рід в образі сина Андрія сягнув свого апогею:

– Я дивуюся, що він у нас вийшов саме такий. Андрійко завжди казав: «Хто у нас сьогодні біднесенький?». Сьогодні у нас біднесенький песик. Завтра у нас біднесенький Петрик, у якого мама померла і він не має що їсти. Не має хтось де переночувати, вдома завжди є вільна канапа… Через наш дім перейшли сотні людей, чимало з них жили впродовж багатьох років. Просто Андрій не міг залишити їх у скрутну хвилину.

Зізнаюся вам, що ця розповідь торкнула мене до глибини серця. Та ось уже восьмий рік, як Андрія не стало.

– В останні роки свого життя Андрій витрачав усі гроші на допомогу військовим АТО. Одягав їх, купував обмундирування, допомагав усім, що тільки міг придбати...

І тут я запитав свою співрозмовницю:

– Що рятує людину, яка втрачає когось дуже близького?

– Та маса народу, яка була в нас від першого дня Андрієвої смерті і до першого випадку коронавірусу. У перші тижні у нас просто не змовкала хвіртка. Всіх, хто йшли, я всіх приймала. Перші три місяці це була просто прострація, от тоді була написана та перша книжка “Колискова для Андрійка. Я просто лежала. І писала. А люди везли все. Діти несли різні орігамі. Всі-всі, кому колись Андрій допомагав, несли картоплю чи бруківку на подвір’я привезли, і навіть його портрет у рамі, яку зробили власними руками. Я була захоплена, бо ж тоді не знала, що там в тому інтернеті діється, а люди їхали і їхали… І я так кажу:“Cину, видно, щось для людей протягом свого життя ти таки зробив!”. А часом, коли було найтяжче, мене рятувала молитва. І це не було щось особливе, проста молитва «Отче наш» і «Богородице Діво» для мене є найкращим рятунком. Також тим місцем, де віднаходжу мир і спокій, є монастир отців василіян у Крехові. Коли вже вкрай важко, приїздимо туди з чоловіком, і я просто сиджу й розмовляю з Богом. Мене змалку виховували в такому дусі, що молитва має бути щира, а не формальна, з примусу. Не можна вчити дитину ходити до церкву з примусу, бо тоді людина ходитиме, але буде мучитися. Я Андрійка навчала так, що молитись і йти до Бога треба тоді, коли ти Його прагнеш, коли у тебе є щира потреба.

Ще одне мене цікавило, і я запитав пані Ольгу:

– У цей скрутний і болісний час для усієї України яку б пораду Ви дали матерям, котрі втрачають своїх дітей у часі війни?

 Її обличчя враз змінилося. Щасливий і радісний погляд перемінився, і тепер він відбивав страждання і глибоку тугу. По тому, дещо задумавшись, пані Ольга відповіла:

– Мамі не можна дати такої поради, кожна матір виходить із тієї чи іншої ситуації по-своєму. То найстрашніше – ховати власну дитину. До того різне ставлення є до дітей, але коли ти дитину любиш більше за себе, це дуже страшно. І в той же час я дуже вдячна Богові, що Він саме таку дитину мені послав, із такою душею і з таким сприйняттям. То просто моє серце було.

Довго ми розмовляли з пані Ольгою Кузьменко, та всього не передати. Час інтерв’ю пролетів наче одна мить. Так буває, коли спілкуєшся з такою людиною, не хочеться й закінчувати розмову.

Люб’язно попрощавшись, я вирушив до семінарії. Дорогою роздумував про сенс життя та про те, що хвилювало моє серце. Назавжди залишиться в ньому образ великої і дуже доброї людини Кузьми – Андрія Кузьменка.

Завдання виконав Яремчук Ігор під час занять курсу «Культура української мови» ВІФБС у грудні 2022 року.